Василь Шкляр в Інституті української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка

Василь Шкляр в Інституті української філології

та літературної творчості імені Андрія Малишка

13 листопада під час Декади української мови Інститут української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка люб’язно відчинив двері перед відомим українським письменником, володарем народної Шевченківської премії, автором славнозвісних романів «Залишенець» («Чорний ворон»), «Елементал», «Ключ», «Кров кажана» Василем Шклярем. Письменник презентував своє останнє творіння – національний бестселер «Маруся».

Зустріч розпочалася з презентації автора аудиторії як «останнього українського самурая». Перше питання мало спрямувати розмову автора, але пан Василь віджартовувався, бо не хотів одразу піднімати серйозну тему непотрібності героїв у їх суспільстві. Натомість письменник почав із компліменту філологам, яких вважає найрозумнішими, зазначив, що й сам вчився на філфаці, розповів про студентку, якій нещодавно допомагав із аналізом власного твору на семінар з літератури. Ці прості й цікаві історії створили атмосферу невимушеності й довіри.

Будь-яка інтелігентна людина сьогодні відчуває на собі тиск тих подій, що відбуваються на Сході України. Не зміг оминути цієї теми й Василь Шкляр. Він наголосив: «Українсько-російська війна триває сторіччями, а нині ми спостерігаємо її загострення. За часів незалежності ми все одно перебували під одним із найгірших видів окупації Росією – культурною окупацією. Наша перевага над ворогом полягає в тому, що ми маємо досвід боротьби проти поневолення, бережемо наші традиції. Не дарма ж на Майдані майоріли червоно-чорні стяги, там і тут чулися гасла «Воля України або смерть», а хлопці з батальйону «Азов» сьогодні готові, як і герої «Залищенця», віддати життя за Україну».

Згодом відбулося справжнє перевтілення: письменник ураз перетворився на високого, підтягнутого Чорного Ворона й зачитав уривок із твору.

Потім була власне презентація нового роману «Маруся». Історичні факти посідають важливе місце у творі. На підтвердження цього було наведено невелику історичну довідку про події 30 серпня 1919 року й Майдан, який мав місце бути тоді. Головною героїнею роману також є реальна постать – дівчина Санька, що у війні втратила трьох братів-отаманів і очолила один із повстанських загонів. Її доля в романі переплітається з долею сумнозвісної й багатостраждальної Української Галицької Армії. Більше про сюжетні лінії Шкляр, аби не розвіяти інтригу, не розповідав. На його думку, герої всіх романів справді не відчувають затишку на рідній землі, тому й бажають покласти своє життя, щоб хоч інші відчули спокій на Батьківщині. Не завжди боротьба закінчується перемогою, і вони вимушені втікати з місць, де народилися. Так було з літературними персонажами. Але чи мали змогу після важкої війни в Україні прототипи цих героїв знайти щастя за кордоном – загадка. Їх нащадкам лише залишається гасло «Герої не вмирають!» і віра в те, що вони спіткали кращої долі.

Після цього на письменника посипалися численні запитання літературного й зовсім не літературного характеру. Запитували про те, чи не хотів би Василь Шкляр отримати ту саму Шевченківську премію, яка зробила його постать ледве не скандальною («Не варто під час війни дарувати великі гроші з бюджету митцям»), про географічне вираження українського духу («Це дуже легко: подивіться на карту голосування на останніх виборах»), про дух пророцтва в історичних романах.

Актуальним було запитання про можливість/неможливість побороти російську загрозу, на яке пан Василь відповів: «Можливо побороти Росію, але для цього нам потрібні союзники. Скоро весь світ зрозуміє, що саме Україна боронить Європу від Росії, і тоді в останньої не залишиться жодного шансу на перемогу!» Провокаційним виявилося запитання одного зі студентів щодо видатних сучасних письменників. Проте митець не розгубився й швидко назвав двох талановитих авторів – Василя Портяка й Галину Погутяк, додавши, що варто оминати увагою твори письменників, написані штучною мовою.

За всією презентацію в залі спостерігала професор, академік АПН України Мацько Любов Іванівна. Як виявилося, саме вона стала у свій час наставником колись юного пана Василя. Взявши слово, Любов Іванівна розповіла про «звичайного хлопця з шевченківського краю», із яким вона займалася підготовкою до вступного іспиту. «Вроджена «українськість», інтелект і вічна молодість – ось причина, чому варто брати приклад з цього чоловіка! Він йде за покликом серця, як і його народ. Він помиляється, як і його народ, він перемагає так, як перемагають лише українці. Василь має те, що в народі називають глуздом!»

Як і сам Василь Шкляр ніколи в післямові не прощається зі своїми героями, так і ми чекаємо на нові зустрічі з ним з нагоди презентації нових яскравих і талановитих творінь.

Аня Пляс,

Прес-служба ІУФ та ЛТ імені Андрія Малишка